Історичну постать К.Острозького я насмілююсь внести до скарбниці історії міста Ковеля не випадково. Є достатньо свідчень про зв`язки К. Острозького з А. Курбським та його сім`єю, а таким чином, і з містом. Ці стосунки мали великий вплив на К. Острозького. Вони стримували рух похилою площиною до окатоличення, по якій від українства скочувався весь рід Острозьких та української шляхти.
Костянтин Острозький народився у місті Дубно 1526 року. Рід Острозьких був дуже заможним, володів багатьма маєтками, містами і тисячами сіл на Волині, Київщині, Галичині й Поділлі. У двадцять два роки він стає старостою Володимир-Волинським, у 24 - маршалком Волинським, в 1559 році - воєводою Київським, а 1569 року - польським сенатором. Якщо дослідити, що підняло К. Острозького на вершину історії, то впевнено можна сказати: родове багатство і суспільний та політичний щабель, на якому перебував рід Острозьких. На думку Миколи Костомарова, К. Острозький не відзначався ні воєнними подвигами, ні державними ділами, "не дбав про охорону повіреного йому воєводства, лишив Київський замок у сумнім стані".
Крім того, залишив негарні свідчення про свою молодість, коли допоміг Д. Сангушку викрасти сестру. Розповідають, що для втіхи чи задля сміху в дворі тримав якогось ненажеру, що поїдав багато їжі. Звідси стають зрозумілішими його дії при підписанні Люблінської унії, при знищенні козаків Косинського.
"Видатний український політичний і культурний діяч" - свідчить "Довідник з історії України". "...Був київським воєводою і одним з найбільших панів Польщі та Литви", - пише Микола Костомаров у книзі "Історія України в життєписах визначних діячів".
"Князь Костянтин - найбільший оборонець України від смертоносної унії", - хвалить його професор і митрополит І. Огієнко, "Заслуговує він із синами та вся українська безхребетна шляхта на вічну ганьбу не тільки за Люблінську унію, але й за мовчанку під час сидіння в польському сенаті у 1597 році, коли у Варшаш четвертували, а потім порозвішували тіло національного героя і козацького гетьмана С. Наливайка, якого Острозький взагалі не боронив, хоч міг би таки як польський сенатор разом з двом; І синами, теж польськими сенаторами", - звинувачує професор Дмитро Блажейовський в своїй книзі "Берестейська унія та українська доля і недоля".
На яких терезах зважити вчинки, рішення історичної особи У неспокійному і розбурханому морі XVI століття на історичну постать тиснули хвилі економічних відносин, політичних амбіцій суспільних протиріч державного диктату. Вибір С. Наливайка йти на смерть в ім`я України і водночас рішення Костянтина Острозького підписати угоду про передачу української землі Польщі заради збереження свого багатства і свого панівного становища - це речі, які на терезах не зважуються.
Князь Курбський, отримавши у володіння ковельський маєток, спілкувався і товаришував з князем Костянтином. Він докоряв йому за дружбу з єзуїтами, докоряв за книги, писані польською мовою. "Добродію мій вельми любий, пошо ти прислав мені книгу, написану неприятелем Христа, помічником антихриста і вірним його слугою? (Йдеться про твір Мотовила). З ким ти дружишся, з ким пристаєш, кого на поміч прикликуєш? Прийми від мене, слуги свого вірного, ласкаво раду: перестань дружитися з тими супостатами прелукавими і злими. Ніхто не може бути другом царя, як має приязнь з його приятелем і держить їх як за пазухою змія; тричі молю тебе, перестань так поступати, будь подібний праотцям своїм у ревності благочестя". Так звину вачувати, дорікати і напучувати може тільки близький друг. Курбський неодноразово редагував і переглядав книги, що присилав Острозький, знову й знову докоряв йому за відступ від віри своєї. Про це свідчить його реакція на прислану Острозьким книг єзуїта Скарги "Про єдину церкву", написану з метою створення унії. Ще більша полеміка у двох політичних діячів виникла відносні мови. Острозький радив Курбському перекласти польською мовою його листи для більшого поширення. Московський утікач не хотів про це й слухати: "Коли б зібралося чимало вчених, то й вони не змогли б достовірно перекласти граматичні тонкощі слов`янської мови на їхню польську варварію. Бо вони не тільки з мовою слов`янською або грецькою не справляються, а навіть з їх улюбленою латинською".
Отак із сивої давнини з невеликих краплин вимальовуються психологія, політичні і суспільні орієнтації, національна позиція двох князів. Так поступово тривало ополячення одного, яке стримувалося князем ярославським і ковельським. Хоч ніщо, звісно, ре змогло зупинити ополячення української шляхти та її вищої касти - великих князів. Віддавали дітей в науку - та не свою. Ополячувались - і звисока дивились на українців.
"Вже багато родичів, - писав А. Курбський княгині Чорто-рийській, - родів княжих шляхетських, чесних громадян віддали дітей своїх на науку, та єзуїти нічому їх не навчили, а тільки користуючись їхньою молодістю, відвернули од віри правої".
М. Костомаров стверджує, що князь Курбський "мав сильний вплив на діяльність князя Острозького у справі оборони віри й підродин книжної освіти, бо він був з Острозьким в близьких стосунках".
Про близькі стосунки князів пише і професор Д. Блажейовсь-кий: "Вплив на це (коли Острозький писав, що церковно-слов`янської мови ніхто не розуміє і просив писати по-польськи) мав князь Курбський. Який був, як і всі тодішні москалі, за церковно-слов`янську мову, бо своєї літературної москалі не мали".
Історик М. Іванішев також відзначає близькі взаємини Острозького з князем, зокрема згадує випадок, коли А. Курбський у присутності К. Острозького в Турійську, де були й інші знатні особи, вигнав королівського посланця Вольського. Острозький та Курбський брали участь у прийнятті Люблінської унії. І, накінець, у своєму заповіті Курбський головним опікуном своєї сім`ї призначає волинського князя і на знак дружньої пам`яті заповідає йому "свои доспехи, зерцала булатныя, шишак и наруги булат-ныя". Князь Острозький залишився вірним заповіту і як головний опікун кілька разів просив княгиню виконати заповіт покійника і привести справи в порядок, але княгиня його не слухала.
Звичайно К. Острозький неодноразово бував у Ковелі. Був він присутній у Ковельському замку при офіційній передачі маєтку дружині і дітям А. Курбського, після смерті останнього.
Той невеликий, але діючий вулкан енергії, що вихлюпувян позитивну стримуючу силу з ковельського маєтку А. Курбський впливав на К. Острозького і якоюсь мірою на його світогляд спричиняв дії позитивного характеру. Молена з певністю сказати, що спілкування К. Острозького та А. Курбського вплинуло на відкриття Острозької школи, на видання Біблії і на, хай і малу, але протидію Берестейській унії.
Але чи міг стати К. Острозький орлом українського духу, української державності, національного відродження? Відповіді однозначна: ні. Середовище, в якому перебувала особа рівня князя - це великий тиск обставин у темному лабіринті тодішньої литовської держави. Географічне розташування сприяло зближенню волинських земель з Варшавою. Волинь була під державною дією Литовського князівства. Історичне середовище було аморфним. Княжі часи, коли Волинь мала кордони з Польщею, відійшли і забулись. Пам`ять не лишила сили на відродження Волині як держави.
Економічне становище спонукало до зближення з Польщею та служіння їй. Адже рід Острозьких платив із своїх прибутків всього 25 відсотків, решта, лишаючи задля свого розвитку й життя Більше того, як вважає М. Костомаров, К. Острозький взагалі податків не сплачував, тому піти на конфлікт з королем і втрати ти своє багатство князь не міг. Політичне середовище примушувало шукати союзу з Польщею. Московія із своїми жорстокими законами не притягувала до себе. Магдебурзьке право було достатньо демократичним, щоб переважати все інше. Воно давало змогу вільних дій та рішень. Духовне середовище, а саме - слабка православна основа наступ католицизму із Заходу, не сприяло утвердженню українського духу. УНІЯ не стала каталізатором української віри й державності. Громадянське середовище взагалі було ніяким. Що могли протиставити прості українці тиску Речі Посполитої?
Національне середовище простих українців тліло, гнило, прикрите важкою ковдрою польсько-литовського режиму. А психологічне середовище було ще більш гнітючим і безвихідним. Великі князі, бояри, шляхта залишали напризволяще своє національне і за будь-яку ціну дерлися до чужого престолу. Великий князь Острозький був претендентом на польський престол після смерті короля Сигізмунда II Августа 1572 року. Не дивно, що він, боронячи своє майно, понищив під Пястами козаків Косинського.
XVI століття стукає в серце XX століття, щоб відкриваючи двері третього тисячоліття, об`єктивно оцінити себе і свої можливості, щоб ми навчилися плавати в розбурханому морі життя і не втопилися, щоб не викинуло нас, знесилених, на чийсь берег: чи то російський, чи то польський, чи німецький. Хитається перед нами постать К. Острозького, робить несміливі кроки до свого рідного, але не втримується і сповзає до чужого.
Не будемо судити, на що не маємо права, але робімо усе для збереження рідного, материнського, українського.
| Культурно-просвітницька діяльність князя Андрія Курбського на Ковельщині: міф чи реальність? |
|
 Образ князя Андрія Курбського, який існує в науковій літературі, не може не вражати. З одного боку, високопоставлений аристократ-феодал, який бере активну участь у політичному житті, талановитий полководець, життя якого проходить у постійних військових походах. А, з другого боку, організатор одного із перших просвітницьких осередків на українських землях, інтелектуал-гуманіст, що цікавиться античною філософією та творами "отців церкви", перекладає їх церковно-слов`янською мовою і для цього навіть в похилому віці вивчає латинську мову, веде активне листування, пише історичні праці тощо. Ну чим не титан Відродження? Та й навіть серед титанів Відродження ми не знаходимо людей, котрі б так, як А. Курбський, поєднували непоєднуване - меч та перо.
"Канонічна" біографія цього князя, витворена російською історіографією та літературознавством, виглядає приблизно таким чином. Народився він близько 1528 р. Походив із роду князів Ярославських. У 1549 р. А. Курбський мав дворовий чин стольника Цар Іван Грозний у серпні 1550 р. призначив його на відповідальний пост воєводою в Пронськ. Через рік А. Курбський був зарахований у тисячники. В 1551 -1552 рр. ніс військову службу почергово у Зарайську, Казані та Киширі. Під час взяття Казані в 1552 р. проявив себе як талановитий полководець. У 1553-1555 р., командуючи російськими військами, придушував повстання поволзьких народів. У 1556-1557 рр. А.Курбський входив до складу "вибраної ради" - найбільш наближених людей до Івана Грозного. Тоді ж він отримав боярський чин. В 1558 р. почалася Лівонська війна. Під керівництвом А. Курбського було здійснено ряд успішних військових операцій. Йому вдалося взяти Нейгауз, Дерпт, Вітебськ.
Однак з якихось причин А. Курбський потрапив у немилість до Івана Грозного і в ніч на 30 квітня 1564 р. втік до Великого князівства Литовського. Поступивши на службу до литовців, він отримав ряд земельних володінь - багату Ковельську волость і місто Ковель із замком, які раніше належали королеві Боні, староство Кревське, а пізніше Смідинську волось та помістя в Упітській волості. Взимку 1565 р. брав участь у поході польсько-литовського війська на Великі Луки, командуючи 15 тисячним загоном. У 1575 р. бився проти татар, які нападали на Волинь. У 1579 р. разом зі своїм загоном брав участь у взятті Полоцька Стефаном Баторієм.
Окрім того, А. Курбський не стояв осторонь від внутрішньополітичного життя. Перебував у Любліні під час сейму 1569 р., коли була укладена державна унія між Польщею та Литвою, обирався депутатом від Волинського воєводства на елекційний сейм 1573р.
Чимало уваги князь приділяв вирішенню господарських питань та сімейних справ. Його перша дружина була ув`язнена Іваном Грозним і померла. У 1571 р. А. Курбський одружився на княгині Марії Юріївні Гольшанській. Однак цей шлюб не був для нього щасливим. Пізніше, у 1579 р., він одружується вдруге на Олександрі Петрівні Семашко.
Здавалось, при такому бурхливому житті не повинно було б залишатися місця для вчених занять. Однак до нас дійшли т.з. "Збірники Курбського", які датуються не раніше останньої третини ХVІІ ст. [Вперше корпус творів А. Курбського був опублікований у 1833 р. російським вченим М. Устряловим, див.: 7. Потім ці твори неодноразово перевидавалися, див. бібліографію їхніх видань: 9, с. 501]. У цих збірниках вміщені твори, що дають підстави говорити про А. Курбського, як про інтелектуала. Найбільшу увагу дослідники звертають на його твір "Історія про великого князя Московського", а також на переписку А. Курбського та Івана Грозного.
А. Курбському також приписують компілятивну "Історію про восьмий собор", яку ніби то він склав у 80-і роки ХVІ ст. Однак джерелом цього твору є твір Клірика Острозького "Історія про лістрийський, тобто розбійницький, Ферарський чи Флорентійський собор", опублікований у Острозі в 1598 р. Сумнівно, що вказаний твір Клірика Острозького був створений за життя А. Курбського, який помер у 1583 р. Схоже, "Історія про восьмий собор" належала іншому автору. До "Збірників Курбського" входить ряд листів до різних осіб, які приписуються цьому князю. Це - "Відповідь про правдиву віру Івану многовченому", три листи до князя Костянтина Острозького, по два листи до пана Федора Бокія Печихвостовського, віденського друкаря Кузьми Мамонича та старця Васьяна, а також по одному листу до учня старця Артемія Марка Сарихозіна, до якогось старця в Печерський монастир, шляхтичів Кодіяна Чаплича, Остафія Грецького, Древінського, княгині Чорторийської, львівського міщанина Семена Сідляра, а також до невідомого кореспондента під назвою "Ответ восточных или щит церкви правоверной". Із них датовані лише три листи - до К.Чаплича (21 березня 1575 р.), Древінського (1576), С.Сідляра (січень 1580). Листи до К.Острозького, в яких йдеться про книгу П.Скарги "Про єдність костелу божого...", могли зявитися не раніше 1577 р., тобто року виходу цієї книги. Ймовірно, вся ця переписка відноситься десь до другої половини 70-их - початку 80-их рр. ХVІ ст.
Вказані листи носять полемічний характер. Так, наприклад, у листах до К. Острозького критикується "аріанин" Мотовило, який написав полемічну відповідь на книгу П. Скарги "Про єдність костелу божого...", у листі до К. Чаплича засуджуються російські єретики Феодосій Косой та Ігнатій, у листі до княгині Чорторийської робляться застереження щодо її намірів віддати дітей навчатися в єзуїтський колегіум і т. д. Загалом автор листів виявляє неприйняття католицизму, але особливо вороже налаштований він проти реформаційних учень.
Існує думка, ніби А. Курбський у своєму селі Миляновичі (Мильці), що на Ковельщині, зорганізував гурток, який займався перекладами на церковно-слов`янську мову творів Іоана Златоуста, Іоана Дамаскіна й можливо інших "отців церкви". До цієї справи князь залучив Михайла Андрійовича Смоленського (із роду княжат чернігівських), що здобув освіту в Кракові та Італії, а також якогось талановитого юнака Амброжія. Сам же князь на старості літ вирішив вивчити латинську мову. Всі ці уявлення про Миляновицький осередок грунтуються на інформації, яка є в "Збірниках Курбського", зокрема в приписуваній йому передмові до "Нового Маргарита".
Саме завдяки діяльності цього осередку й ніби з`явилася збірка "Новий Маргарит", куди ввійшли твори Іоана Златоуста в перекладі церковно-слов`янською мовою, а також більш досконалий переклад філософського твору "Джерело знання" Іоана Дамаскіна. А.Курбському та його соратникам приписують переклади творів Василія Великого, Григорія Богослова, Діонісія Ареопагіта та деяких інших авторів. При цьому вказані переклади робилися не лише з грецької, а й латинської мов. Як зазначалося вище, "Збірки Курбського", куди ввійшли приписувані цьому князю твори та переклади, були укладені в Москві десь у останній третині ХVІІ ст.
Це був час, коли в Москву хлинули інтелектуали-емігранти з України. Вони були конче потрібні для Російської держави, яка активно розвивалася. Однак у Московії їх часто сприймали як "недостатньо правовірних", а то й як єретиків, котрі зазнали західних (католицьких і протестантських) впливів. Тому їм постійно доводилося демонструвати свою правовірність.
У цьому плані непогано могли б послужити "Збірники Курбського", які, скоріше всього, були укладені українськими емігрантами. Адже ці збірники демонстрували, що на українських землях були традиції відстоювання чистоти православної віри. Вказані традиції пов`язувалися з московитином А. Курбським. (Ну чим не демонстрація ідеї спільності росіян і українців, яка в той час була так необхідна для українських емігрантів у Московії). Збірники також показували, що в А. Курбського було відносно широке коло соратників на українських землях, які разом із них відстоювали чистоту православ`я, боролися з різними єресями (в т. ч. й російськими єретиками!).
Українських емігрантів, які опинилися в Московії, не міг не шокувати деспотичний режим у цій державі. Як-не-як вони звикли до певної свободи. Листи ж А. Курбського до Івана Грозного і особливо його "Історія про великого князя Московського" виглядали як заперечення цього деспотизму. Освячені авторитетом відомої людини, вони не могли не імпонувати українським емігрантам. Тому можемо припустити, що міф про А. Курбського був витворений саме в середовищі цих емігрантів.
Друге дихання цей міф отримав у 30-40-х рр. XIX ст. У той час перед царським урядом постало питання ліквідації уніатської церкви на Правобережній України, яка порівняно недавно ввійшла до складу Росії. Йшлося про православізацію та русифікацію цього краю. Необхідно було довести, що цей край "істонно російський", що його населення намагалося зберегти чистоту православ`я і вело боротьбу із західними, передусім католицькими, впливами. Для обгрунтування такої думки здійснювалася певна наукова робота, вишукувалися відповідні документи.
У цьому контексті цілком зрозумілою стає публікація в 1833 р. М. Устряловим творів, приписуваних А. Курбському, поява в 1849 р. двохтомного дослідження В. Іванашева "Життя князя Андрія Курбського в Литві і на Волині", а також багатьох інших праць, присвячених А. Курбському. При цьому переважно акцентувалася увага на його діяльності в плані захисту православ`я на Волині. Водночас описувана різними російськими авторами культурно-просвітницька діяльність цього князя у волинському краї ніби свідчила про перевагу російської культури ХVІ ст. над культурою українською. Адже А. Курбський, виявляється, консультував з богословських питань самого князя К. Острозького - засновника Острозької академії, першого вищого навчального закладу на східно-слов`янських землях!
Міф про А. Курбського виявився корисним не лише для російського самодержавства. Російські інтелектуали прозахідного спрямування ладні були побачити в особі А. Курбського першого "західника". Так, М. Добролюбов, характеризуючи "Історію про великого князя Московського", писав, що це перша історична праця "написана частково уже під впливом західних ідей; нею Росія відсвяткувала початок свого визволення від східного застою та вузької односторонності понять".
На жаль, міф про А. Курбського був безкритично сприйнятий не лише російськими, а й українськими дослідниками. Так, М. Гру шевський, пишучи про культурні рухи в Україні в ХVІ ст., чимало уваги приділяє особі М. Курбського, характеризуючи його як видатного інтелектуала, творця Меншовицького осередку.
Подібні характеристики цього князя зустрічаються в роботах багатьох інших українських авторів. Не був винятком у цьому плані й автор цієї статті.
Про А. Курбського зараз існує величезна література. У багатьох роботах він подається як інтелектуал гуманістичного спрямування. Власне, діяльність А. Курбського-інтелектуала зараз виступає не стільки предметом наукових досліджень, скільки предметом своєрідної наукової віри.
Цю віру спробував похитнути американський вчений Едвард Кінан, опублікувавши в 1971 р. дослідження, в якому доводилося, що переписка А. Курбського та І. Грозного є фальсифікатом. Гіпотеза Е. Кінана викликала бурхливу реакцію й дискусію в науковому світі. Незважаючи на велике число критиків американського вченого, важко сказати, що заперечення його гіпотези було достатньо аргументоване.
Ми поділяємо точку зору Е. Кінана, що твори, які приписуються А. Курбському (чи, принаймні, більша їхня частина), не могли йому належати.
Варто враховувати, що Московське князівство першої половини ХVІ ст. де виріс і сформувався А. Курбський, аж ніяк не було державою, де процвітали наука й освіта. У плані культурного розвитку воно явно поступалося не лише Західній Європі, а й сусіднім українським та білоруським землям. Грамотність у цій державі була уділом лише незначної групи духовних осіб та чиновників. Щодо тогочасної російської аристократії, то грамотність, "книжність" для неї були і не потрібні, і не характерні. Дуже сумнівно, що реальний А. Курбський взагалі вмів читати й писати. Російські дослідники, ймовірно, свідомо закривали очі на факти, які давали підстави говорити про неграмотність А. Курбського. Порівняно недавно німецька дослідниця Інга Ауербах опублікувала однозначні архівні документи, із яких випливало, що А. Курбський не вмів писати свого імені кирилицею, точніше заявляв, що не вміє. Щоправда, І.Авербах допускає, ніби А. Курбський надиктовував атрибутовані йому тексти. Знайдений лише підпис А. Курбського латинськими літерами, але він говорить, що його автор ледь вмів розписуватися. Очевидно, князь, опинившись у Великому князівстві Литовському, змушений був оволодіти якимись азами "латинської грамоти". Бо без цього йому було важко займатися й військовими, і господарськими справами. Принаймні, треба було вміти хоча б розписуватися.
Дуже дивним виглядає інтерес А. Курбського до захисту православної церкви, що виражалося в написанні полемічних писань і в перекладацькій діяльності. Багато російських авторів намагалися пояснити це явище чисто психологічно. Мовляв, князь, зрадивши царя Івана Грозного, відчував душевний дискомфорт. І щоб ліквідувати його, компенсувати свою зраду, почав захищати православ`я. Такий психологічний аргумент виглядає малопереконливо.
Реальні інтереси А. Курбського не потребували захисту православної церкви. Можна, звичайно, допустити, що робив він це з Ідеалістичних мотивів. Але до ідеалістів, схоже, князь не належав, адже він без проблем перейшов на бік короля-католика і служив йому вірою й правдою. Та й життя А. Курбського, яке проходило у військових походах, політичних інтригах, судових тяжбах, не залишало місця для ідеалізму
Щоправда, деякі дослідники намагаються представити А. Курбського як учня чи послідовника Максима Грека - гуманіста Михайла Триволіса, який, в силу певних обставин, опинився в Московії. Звідси, мовляв культурно-просвітницька й гуманістична орієнтація А. Курбського. Однак М. Грек, перебуваючи в Московії, фактично знаходився в ізоляції. До того ж, наскільки відомо, князь зустрічався з М.Греком лише раз, навесні 1553 р. у Троїце-Сергіївському монастирі, коли супроводжував царя із сім`єю на богомілля в Кирило-Білозерський монастир. Схоже, ця зустріч носила епізодичний характер і не могла справити помітного впливу на долю А. Курбського. Тому немає серйозних підстав вважати його учнем чи послідовником М. Грека.
Дуже дивною виглядає т.з. "литовська переписка" А. Курбського. Наприклад, чого вартують його два листи до К. Острозького, в яких він рецензує відповідь Мотовила на книгу Петра Скарги "Про єдність костелу божого...". Виявляється, А. Курбський, який навіть не вмів розписатися кирилицею й з великими труднощами розписувався латинськими літерами, не лише осилив великий за об`ємом польськомовний трактат П. Сарги і відповідь на нього, але й продемонстрував чималу компетентність у питаннях православного богослов`я. Або візьмемо листи А. Курбського до міщан - К. Мамонича та Семена Сідляра. Невже князь, який був надзвичайно високої думки про своє аристократичне походження, міг опуститися до спілкування на рівних із простолюдинами? Та й взагалі складається враження, що всі ці "литовські листи"` написані духовною особою, яка переважно переймалася церковними проблемами.
Враховуючи рівень грамотності й освіченості А. Курбського, важко повірити в його перекладацьку діяльність і в те, що саме йому належить передмова до "Нового Маргарита".
Е. Кінан вважає, що "Новий Маргарит", "О силогізме витолковано", а також "литовські листи", які приписуються А. Курбському, були створені приблизно в той період, коли жив цей князь (орієнтовно з 1575 по 1607 рр.). Але належали вони іншій людині (чи людям). "Багато з цих автентичних текстів, - пише дослідник. - містять самопосилання на якогось "Андрія", "Андрія Ярославського" або "Андрія Курпського" (останній згадується здебільшого в пізніх списках, заголовках чи додатках). Деякі з них мають примітки на полях (часто переписані разом із текстом, іноді в нього включені), позначені як "сказ Андрея". На думку Е. Кінана, автором цих текстів виступав волинський чернець Андрій Ярославський, що походив із галицького міста Ярослава - досить розвинутого на той час торгово-ремісничого й культурного центру. Андрій Ярославський відомий тим, що в квітні 1585 р. уклав у Львові "Учительне Євангеліє", вмістивши до нього численні переклади відповідних коментарів, у т.ч. з латиномовних видань Іоана Златоуста, які використовувалися при перекладі "Нового Маргариту".
На користь авторства Андрія Ярославського говорить і ряд опосередкованих даних. У той час саме галицькі землі в основному давали інтелектуалів, що виступили ревнителями православ`я в східно-слов` янському регіоні. Автор же "литовських листів" А. Курбського саме й виступає як такий ревнитель. Також географія кореспондентів автора "литовських листів" скоріше свідчить на користь того, що вони писались зі Львова, а не з волинського Полісся. Наприклад, звідки міг А. Курбський знати якогось львівського міщанина Семена Сідляра? Автор "литовських листів" значну частину своєї кореспонденції направляє до Острога та Вільно. Саме з цими містами підтримували інтенсивні контакти львівські братчики, з якими, ймовірно, мав справи Андрій Ярославський. Так, у листах, посланих у Вільно до К. Мамонича, звучить пропозиція віленським братчикам розглянути деякі релігійні питання. При цьому автор показує, що він розбирається в особливостях братського руху. Також іншими адресатами "литовських листів" є переважно жителі південної Волині, які могли контактувати з львів`янинами.
Виходячи з вищесказаного, ми приходимо до наступних висновків. Князь А. Курбський, перебуваючи на Волині, зовсім не займався культурно-просвітницькою діяльністю, яку йому приписують. Не існувало також Миляновицького культурного осередку. Це все міф, який має свою логіку розвитку.
Схоже, цей міф створили українські емігранти-інтелектуали в Московії в кінці ХVП ст. Результатом цього міфу стали "Збірники Курбського", куди ввійшли автентичні тексти українських авторів кінця ХVІ - початку ХVІI ст. Очевидно, українським авторам належить і апокрифічне листування князя А. Курбського та царя Івана Грозного, а також "Історія про великого князя Московського". У кінці ХVІI ст. міф про культурно-просвітницьку діяльність А. Курбського допомагав українським емігрантам ввійти в московське середовище.
Відродження цього міфу відбулося в 30-40 рр. XIX ст. Тоді він набув науковоподібного характеру й фактично служив імперським цілям російського самодержавства. Продовжив цей міф своє життя і в радянські часи, "доводячи" думку про високий розвиток російської культури в допетровський період.
Можливо, нарешті настав час покінчити з цим міфом. І замість того, щоб повторювати фантазії про культурно-просвітницьку діяльність А. Курбського, варто було б з`ясувати, хто з українських авторів написав твори, що приписують цьому князю, і хто спричинився до творення міфу про А. Курбського-просвітника.
|
Леся Українка в Криму
Леся з братом Михайлом
Ковель - одне з найдавніших міст Волині. Перші історичні відомості про нього відносяться до початку XIV століття, коли Гедимін віддав місто своєму внукові Федору Сангушко. 1518 року Сигізмунд І дарував місту Магдебурзьке право, тут почали відбуватися ярмарки і торги. У другій половині XVI століття Ковель належав Андрієві Курбському, який підписувався на грамотах "княжа на Ковлю". З 1795 року Ковель став повітовим містом.
У 1850-60-х роках було споруджено залізницю Київ - Ковель - Брест, у 1873 році - Київ - Сарни - Ровно - Ковель - Брест, у 1877 - Ковель - Хелм-Люблін, що з`єднала Ковель з Варшавою. Розбудова Ковельського залізничного вузла здійснювалась і в наступні роки. У 1903 році завершене будівництво залізниці Ковель - Сарни.
Ковельська залізниця з`єднала місто з культурними і промисловими центрами не лише України і Росії, а й Європи, і це сприяло його розвитку. Якщо у 1863 році тут було 3646 жителів, то в кінці XIX століття - майже 19 тисяч (разом з військовими). Пожвавилась торгівля: щорічно проводилось 10 ярмарок. Розвивались ремесла; серед ремісників переважали кравці, шевці, ковалі, бондарі. Будуються кількаповерхові будинки; деякі з них збереглися і досі в центрі та привокзальній частині міста.
Час і люди не раз змінювали лице міста, і це закономірно. Зараз важко уявити, яким був Ковель в кінці XIX - на початку XX ст., коли недалеко від нього жила родина Косачів, і з яким так чи інакше був пов`язаний їхній побут.
У фондах Волинського краєзнавчого музею зберігається невелика колекція поштових листівок початку XX століття з видами міста Ковеля. Поштівки зберегли для нас Ковель таким, яким його бачили члени родини Косачів - батько, Петро Антонович, мати, Олена Пчілка, їхні діти, зокрема Леся Українка - гордість і слава нашого краю.
 Як розповідає Ольга Косач-Кривинюк, її батько, Петро Антонович Косач, після закінчення Київського університету весною 1864 року служив спочатку у Києві у судовому відомстві, а з жовтня 1865 року - секретарем Київського губернського "по крестьянским делам присутствия". З серпня 1868 року Петро Антонович вступив на службу головою з`їзду мирових посередників у місті Новоград-Волинському. Цього ж року він одружився з сестрою свого друга Михайла Петровича Драгоманова Ольгою. У цьому ж, 1868 році, було куплено біля Ковеля ділянку землі площею 471 десятина та один будинок. З осені 1878 року Петро Антонович служив у Луцьку на тій же посаді - головою з`їзду мирових посередників, а з вересня 1891 року - в Ковелі: "... предложением киевского, подольского й вольшского генерал-губернатора от 27 сентября 1891 года за №12607 переведен на должность председателя Ковельско-Владимир-Волынского сьезда мировых посредников". З 31 січня 1892 по 18 червня 1897 року Петро Антонович був "исправляющим должность ковельського уездного предводителя дворянства" (з формулярного списка про службу П.А.Косача). Служачи в Ковелі, Петро Антонович жив у Колодяжному, куди на десять років раніше від нього переїхала його сім`я. З січня 1899 року П. А. Косач служив у Києві. Через декілька років він знову повернувся до Ковеля на ту ж посаду, вийшов у відставку зовсім незадовго до смерті, що сталася 1909 року. Петро Антонович був дуже хорошим знавцем у селянських справах, і його симпатії завжди були на боці селян. Прості люди часто приходили по допомогу та за порадою до нього не як до особи офіційної, а як до людини знаючої та прихильної до них.
Петра Антоновича як бездоганно чесну і справедливу людину сусіди-поміщики часто запрошували на третейські суди між собою. В цьому будинку відбулася зустріч Касіяна Харитоновича Граната (фінансист-економіст за освітою, народився 1888 року в с. Микуличах Володимир-Волинського повіту) з Лесею Українкою. Восени 1906 року Касіян Гранат працював у з`їзді мирових посередників писарем, а ще він зобов`язаний був "заносити папери до голови на підпис". Зустріч юнака з поетесою була випадковою: від`їжджаючи до Києва, Леся Українка забула деякі речі вдома, в Колодяжному, а тому, щоб не повертатися самій, скористалася знайомством з паном Карвасовським, який працював головою з`їзду мирових посередників у Ковелі, замінивши на цьому посту Петра Антоновича. За речами було послано молодого писаря. Що вразило юнака найбільше - мова, українська мова, якою розмовляли в Колодяжному, якою з ним вела бесіду Леся Українка. "Тоді я не знав,- згадує Касіян Гранат,- з ким мав зустріч і розмову. На жаль, лише пізніше я довідався, що ця жінка, яку я вважав звичайною, але милою панею, була відомою українською письменницею. Це була Леся Українка. Це була Лариса Петрівна Косач, дочка Петра Антоновича Косача, з яким мені довелося бачитись у Колодяжному... І коли я вдаюся до спогадів про свої молоді роки, образ Лесі Українки витає перед моїми очима, випромінюючи тепло і даючи наснагу думкам і почуттям...". По службових справах Петро Антонович Косач міг бувати і в будинку мирових суддів, і в якомусь із банків, наприклад, Банку взаємного кредиту. Як згадує Ольга Косач-Кривинюк, "11 вересня (1907 р. - Н.П.) на одрізному купоні на 225 крб. батько писав Лесі (до Ялти - Н.П.), що тільки "сьогодні" одчинився після жидівських свят банк, і він поспішає послати їй гроші. Просить повідомити про одержання". Очевидно, що мова йде саме про один з банків у Ковелі, бо в той час Петро Антонович жив у Колодяжному.
Мати Ольга Петрівна Драгоманова-Косач
У травні 1882 року Косачі переїхали в село Колодяжне, яке на багато років стало їхнім постійним місцем проживання. Від Колодяжного до Ковеля вісім кілометрів, а далі залізниця з`єднує їх з усім широким світом. Залізницею приїздять до Ковеля, а звідти до Колодяжного, і гості Косачів - сім`я Франків, Лисенки, Старицькі, численні родичі і знайомі. "Милая бабушка! Ми недавно їздили до Миші в Холм", - писала тринадцятирічна Леся до Є. І. Драгоманової (Михайло Косач, старший Лесин брат, в середині 80-х років XIX століття навчався в Холмі в гімназії).
Зручним було сполучення і з Варшавою, куди у травні 1888 року Леся з матір`ю їздили на консультацію до лікарів. В містечку Творки недалеко від Варшави працював лікарем брат матері Олександр Петрович Драгоманов, і Олена Пчілка кілька разів їздила туди з дітьми.
"От я і дома!" - пише Леся Українка з Колодяжного до брата Михайла після 23 березня 1891 року, повернувшись з Відня. - Дивно це якось перелетіти швидко з Відня на Волинь, аж навіть у голові якийсь хаос постає з тих вражень, думок, порівняннь".
Часті подорожі Лесі та й інших членів родини були викликані важким станом здоров`я поетеси, необхідністю дати дітям освіту, іншими різноманітними життєвими обставинами. Отож досить часто доводилось їм проїздити центральною вулицею Ковеля, Луцькою, через Тріумфальні ворота в`їжджати на Вокзальну, - від`їздити самим, проводжати гостей та рідних, цим же шляхом добиратися додому.
Повернувшись з Болгарії в серпні 1895 року, Леся пише до М. І. Павлика: "Приїхала я додому... Тільки се дурний поїзд - приходить до нас о 3 г. ночі, - отже, раджу кожному, хто їхатиме зі Львова, виїздити звечора, то буде тут удень". А через кілька днів вона пише до Л. М. Драгоманової: "Провели ми з Дорою наших в Київ, а сьогодні проведемо папу в Мглин, Гадяч і пр. "не столь отдаленные места".
У березні 1906 року Петро Антонович, живучи в Колодяжному і чекаючи в гості доньку Ольгу, пише їй, що "виїде в Ковель на двірець за "дорогими путешественниками", як одержить її телеграму, що вона їде з малим сином".
На початку березня 1907 року Леся Українка виїхала з Колодяжного через Ковель до Києва, щоб більше ніколи не повернутися на рідну Волинь. Того року споруджено новий залізничний вокзал у Ковелі за проектом архітектора Олександра Вербицького.
Всі Косачі - і батьки, і діти - протягом усього свого життя вели широке листування з родичами, знайомими, друзями, при потребі - з установами, редакціями тощо. Тільки у Лесі Українки відомо понад 70 адресатів, з якими вона листувалася постійно. Живучи в Колодяжному, Леся, як і інші члени родини, здійснювала пересилку кореспонденції через Ковельську поштово-телеграфну контору. Документальне підтвердження тому, наприклад, рядки з листа Олени Пчілки до Василя Нагірного (1884 р., 20 вересня): "Адрес мій такий: в г. Ковель Волынской губернии, в село Колодяжно, Ольге Петровне Косач". 12 травня 1891 року Михайло Павлик послав О.Кобилянській Лесину адресу: "Россия, Волынская губерния, г.Ковель, Ларисса П. Косач".
Сповіщаючи батька про смерть Михайла Драгоманова, Леся так адресує листа: "Его Высокоблагородию Председателю Сьезда Мировых Посредников, г. Ковель, Вольнской губ., Россия".
Під час останнього приїзду до Колодяжного у 1907 році Леся пише до сестри Ольги: "Любая Ліліє! Пишу тобі, сидячи на пошті. Тільки що відправила телеграму Кльоні (Климент Васильович Квітка - Н. П.), бо вже дуже турбуюся: обіцяв щодня писати хоч по два слова, а тим часом як написав 12.11, то досі не озивається... Я через те не так часто писала, що папа не щодня посилав на пошту" (лист від 2 (17) березня 1907 року).
Перед від`їздом з Колодяжного, тепер уже назавжди, Леся пише ще одного листа до сестри Ольги (27 лютого (12 березня) 1907 року): "Дорогая Лілеєнько! Отримала твого листа від 25-го і спішусь послати відповідь так хутко, як се тільки можливо по тутешніх умовах (повезуть до міста завтра раненько)".
Живучи в Колодяжному, сім`я Косачів досить часто змушена була звертатись за порадою і допомогою до лікарів: стан здоров`я Лесі вимагав постійного лікарського нагляду, хворіли менші діти - як в усіх сім`ях:"... У Оксани екзема пройшла, у Дори проходить, а в Микося щось ще не гоїться, хоч мама різні способи до нього добирає. Самі діти на тую слабость зовсім не вважають і ганяють по цілих днях по дворі, все, бач, не вірять, що минуло літо" (лист Лесі до брата Михайла, вересень 1889 р., с .Колодяжне).
У Ковелі кілька лікувальних установ - залізнична амбулаторія, єврейська і земська лікарні; найближча від Колодяжного -повітова Ковельська. В кінці XIX ст. в Ковелі працювало вісім лікарів. Серед них - Левицький Модест Пилипович, український письменник, композитор, педагог і культурний діяч, близький приятель родини Косачів.
"У нас вчора були Левицький і Короткевич і казали, що холера в уєзді уменшається", - пише Леся до брата Михайла 4(16) вересня 1895 р, з Колодяжного. Короткевич Микола Дмитрович, прізвище якого згадується в листі, як і Левицький, повітовий лікар у Ковелі.
До Модеста Пилиповича звертались Косачі як до "швидкої допомоги": "Ти знаєш, - писала Леся до матері 1 (13) вересня 1896 року з Колодяжного, - уже при тобі моя нога боліла, на другий день після вашого виїзду вона стала боліти гірше, на третій ще гірше, надто коли, посидівши який час, я вставала, щоб іти, то вже мусила просить кого-небудь, щоб поміг, бо нога боліла дуже різко і страшно було подумать наступити на неї. Тоді я поїхала до Левицького, не застала його дома, але на другий день він сам приїхав подивитись мою ногу і найшов, що біль її не від утоми мускулів, а таки від самого сустава це, від пораженого місця".
Ольга Косач-Кривинюк називає прізвище ще одного ковельського лікаря, який рятував маленьку Дору від небезпечної хвороби: "Вдома ж, у Колодяжному, на них (Олену Пчілку і Лесю, які повернулися з Криму - Н. П.) чекало велике горе:... тяжко заслабла на дифтерит найменша наша сестра Ізидора, тоді 2,5 - літня дитина. Антидифтеритної сироватки тоді ще не було, і від дифтериту вмирала сила дітей, отже, зрозумілий той розпач, що охопив всю нашу родину від того, що заслабла наша маленька "Патя". Мене, сестру Оксану і брата Микося відокремили до хати на "тому дворі", і ми приходили подивитись на своїх тільки крізь вікно. Хвору сестричку доглядали батьки і Леся з Мішею. Коли ж ковельські лікарі, всі, крім одного, д-ра Дилекторського, сказали, що вони втратили надію врятувати хвору, і що вона напевне помре, то батьків узяв такий розпач, що вони, особливо мама, вже нічого не могли робити, і хвору сестру рятували Леся з Мішею, сидячи над нею вдень і вночі та точно виконуючи всі настанови д-ра Дилекторського, що не втратив надії врятувати малу од смерти... Леся ніколи нічого не пропустила зробити впору, що треба було, що казав лікар".
Література, музика, народне мистецтво, театр, - в такому колі зацікавлень жила вся родина Косачів. Тому, звичайно, вони не могли не відвідувати ковельського театру, який діяв в кінці XIX століття. І цьому факту є документальне підтвердження. Так, Ольга Косач-Кривинюк згадує: "В кінці вересня (1889 р. - Н.П.). Лесина мати з сестрою Оксаною і братом Миколою їздили до батька в Луцьк. Вертаючись звідти разом з батьком, просто з вокзалу в Ковелі поїхали до театру. Грала заїжджа трупа Василенка (далекий материн родич) "Невольника".
Були й інші розваги, наприклад, фотографування. В кінці XIX століття на Луцькій вулиці у власному будинку містилось фотоательє Альберта (Азріеля) Епштейна, послугами якого користувалися і Косачі. Відоме фото Олени Пчілки в пальті з каракулевим коміром, без головного убору, виготовлене саме у цьому фотосалоні. Влітку 1896 року в Колодяжному гостювала Оксана Михайлівна Старицька. На пам`ять був зроблений знімок у Ковелі: Леся Українка, її сестра Ольга і Оксана Старицька, - всі троє в народних українських строях.
Різні долі - нелегкі, трагічні, славні - розвели велику родину Косачів по широких дорогах життя. Лише Микола Петрович Косач, наймолодший Лесин брат, останній хранитель батьківського дому, залишився в Колодяжному навічно (помер 1937 року і похований на сільському кладовищі). Після закінчення Київського політехнічного інституту Микола Косач отримав посаду в Ковельському земстві; до господарських справ, землеробства він не мав ні хисту, ні зацікавлення. Родові землі частково продавав, частково здавав в оренду місцевим селянам.
Від початку століття до 1920-х - 30-х років Ковель не дуже змінився. Відповідно до зміни влади помінялися назви деяких вулиць. І Микола Петрович їхав тепер на вулицю Варшавську, 28 (а колись була Луцька) до Адольфа Городецького, власника нотаріальної контори, щоб укласти угоду з мешканцем села Колодяжного Петром Оксенюком про передачу останньому в оренду строком на тридцять шість років восьми десятин землі в урочищі "Стадниця" біля села Колодяжного. Інший ковельський нотаріус, Іполит Жизновський, що мав контору на тій же Варшавській, 4-6, шістьма роками пізніше ствердив угоду на купівлю-продаж цієї ж ділянки землі. Обидва документи - "Угода арендна" та "Угода купівлі-продажу", підписані договірними сторонами, Миколою Косачем та Петром Оксенюком, датовані відповідно 23 березня 1923 та 29 листопада 1929 року, - зберігаються у Волинському краєзнавчому музеї. Подібні документи зберігаються у фондах літературно-меморіального музею в селі Колодяжному Ковельського району.
Є в Ковелі ще один будинок, про долю якого давно йдуть суперечки, які іноді переходили в гарячі баталії. На початку століття тут була аптека, яку не могли не відвідувати Косачі, живучи в Колодяжному: виготовлення лікарських препаратів було виключною прерогативою провізорів, а ліки Косачам були життєво необхідні. Здоровий глузд, нарешті переміг: будинок, єдиний з тих, що нині напевне можна пов`язати з родиною Косачів, буде збережений.
|
|
|
